Легенди рідного краю

Річка Золота Липа і село Ремезівці.

 Це було дуже-дуже давно. Не було тоді ще нашого села «Ремезівці»,а річка, що протікала у цій гарній місцевості називалася буденним словом «ріка».

         А часи, по які йде  мова, для наших людей були надзвичайно важкими. Полчища наймогутнішої в ті часи держави кочівників – Золотої Орди, плюндрували землі наших предків , знищували, спалювали дотла міста і села, церкви, де шукали останнього прихистку старі, немічні, каліки та жінки з маленькими діточками . А молодих, здорових в’язали як худобу, і разом із награбованим майном пороховими шляхами гнали в Золоту орду. Для всіх, хто не сконав по дорозі, був один шлях – у рабство.

         Люди змушені були покидати рала, заступи , серпи і коси та брати в руки мечі, щоб боронити свою волю.

         Одна з кривавих битв відбулась на Рожному полі. Січа тривала декілька днів. Мужньо билися воїни-русичі, хоч сили були нерівними. Та ні переможці, ані переможені не визначились. Татаро-монголи відступили на Голі Гори, а наші воїни на гори – Вороняки.

         Після битви поле було вкрите горами трупів воїнів та коней, по ньому і вдень, і вночі шастали зграї хижих звірів, а могильну тишу розривали моторошні крики чорного вороння, круків та орлів-стерв’ятників.

         Табори супротивників розділяла розлога долина, по якій прудко несла свої чисті води до моря Ріка із болотистими берегами, вкритими очеретом, осокою, айран-зіллям,буйним різнотрав’ям і густими зарослями вільхи й верболозу. І був лише один вузький прохід, на чати якого руський воєвода поставив загін своїх найдобірніших воїнів.

         Одного дня монгольський хан із загоном охорони спустився з гір  у мальовничу долину, де брала свій початок Ріка. Тут, з-під коріння трьох розлогих лип, били потужні джерела, тут народжувалася Ріка. У срібну чашу набрали слуги джерельної води і піднесли ханові. Смачнішою, ніж кобиляче молоко, п’янкішою, ніж кумис, видалася ханові джерельна вода. І наказав він напоїти тією водою з-під коріння лип усіх своїх воїнів і їхніх коней, щоб набралися вони снаги і відваги перед майбутньою вирішальною битвою. А ще повелів привести до нього чотирьох полонених старійшин-мудреців. Слуги вмить виконали веління свого хана.

            Коли перед ханом стали чотири сиві діди-старійшини, він вийняв із-за пояса жменю золотих монет і кинув під коріння лип, де пульсувала кришталевочиста джерельна водиця. І мовив хан:

- Звідси бере початок ріка, яку я повелінням Великого Хана наказую називати від сього дня і цієї миті Золотою Ординкою, бо по її берегах від до заходу сонця та  сходу місяця, від світлих обріїв полудня до безкраїв темної полуночі запанує і пануватиме довіку наймогутніша у світі наша держава – Золота Орда.

           І звелів відпустити на всі чотири сторони світу бранців-старійшин, щоб вони оповіли всьому люду цієї землі його слова.

            Тут же, на березі Ріки, у хана визрів підступний план, з яким він поділився із своїм найприближенішим слугою – хитрим візиром. Було відібрано сто найкращих воїнів, надуто повітрям сто великих бурдюків – мішків, зшитих із шкір волосинами з грив і хвостів коней. У місці, де Ріка ставала повноводою і швидкою, один по одному пірнали монголо-татарські воїни і під водою пливли за течією, дихаючи повітрям із бурдюків. А щоб мішки не викликали підозри, зверху їх вкрили травою, очеретом, гіллям. Здавалось, що по ріці пливе змита дощем скошена трава або поламані вітром віти дерев.

            За підступним задумом хана і візира плавці повинні були непомітно підпливти до залоги супротивника, раптово напасти, повбивати охоронців та подати вогнем умовний сигнал. Із засідки тоді мали вискочити загони монголо-татарської кінноти, безперешкодно, зненацька увірватись у табір русичів і вщент його знищити. Шлях у глиб краю був би відкритий… Важке ярмо нависло над нашим людом.

            …Залога руського війська була на чатах. Дехто пильно вдивлявся вбік ворога, на води Ріки, дехто зморений недавньою січею, дрімав стискаючи руків’я меча. Здавалося, принаймі до ранку, ніщо не віщує біди.

            Тим часом сотня ворожих плавців непомітно підпливала все ближче і ближче.

        

         І тут над залогою, над водою Ріки, наче меч, різкий звук розітнув тишу ночі. А кричав, голосив, бив тривогу малесенький пташок, що приліпив своє гніздечко-рукавичку на тоненькому стебельці очерету.

         Цей звук невідомо яким чином почули не тільки охоронці-русичі, а й нападники під водою. Вода забурлила, заклекотіла – а ще дужче, коли бурдюки, а разом із ними й тіла воїнів-чужинців пронизали списи-піки та гострі леза мечів.

         Вмить були знищені майже всі сто ординців тільки трьох нападників виловили живими і привели до намету молодого княжича – вождя війська русичів. Вони змушені були розкрити хитрий план хана і візира, а найголовніше: про умовний сигнал – велике багаття, що означало місце вільного проходу в табір русичів по твердині.

         І багаття запалало, високо, аж до неба, знявся стовп вогню і диму…Але в зовсім іншому місці. Ватра запалахкотіла, затріскотіла, червоним півнем шугнула увись навпроти найнебезпечнішого обережжя Ріки, де було гниле багновисько, бездонна трясовина, яка поглинала у своє нутро все живе: тварин і людей – а назад вороття не було.

         Кинулись у це пропаще місце перші лави монголо-татарського війська – їх проковтнула ненаситна безодня. За нею – ще одна лава ординців, третя, четверта…Їх усіх чекала така ж доля. Сунуло лавами багатотисячне військо – передні тонули у трясовинній безодні, наступні топтали копитами передніх і опинялись на їхньому місці, а задні тиснули передніх й самі опинялись у пастці. Не багатьом удавалося вирватись на твердь, але тут їх чекали меч, піка чи бойова сокира княжого воїна.

         Багато ворогів поглинули трясовина, немало здалося у полон, серед них і сам хан із візиром. Лише невеличкий загін нападників-кочівників вирвався на волю, з них лише декілька з’явились перед очі найголовнішого хана у столиці Золотої Орди, щоб повідомити про страшну трагедію. Їм верховний хан велів постинати голови.

         Після раті юний княжич із своїм військом в’їхав у зелене урочище, де з-під коренів укритих золотистим цвітом лип брала свій початок Ріка. Тепер уже княжичу в срібній чарі піднесли джерельної води. Її смак нагадав княжичу смак джерельних вод його синьоокої Волині, його дитячі літа. Защеміло серце у мужнього воїна. Зняв він із пальця перстень з великим золотистим каменем – янтарем бурштином, усередині якого пломеніла невеличка квітка-зірочка, як переказували старі люди, - цвіт папороті. Й опустив цей дорогоцінний перстень княжич у найпотужніше джерело.

         Оповіли княжичу і про пихаті слова хана, сказані тут на цьому місці, про вічне панування Золотої Орди і про повеління хана назвати річку Золотою Ординкою.

         Гнівом спалахнуло обличчя молодого воїна, рука мимоволі стиснула руків’я меча:

-         Не буде панувати Орда й ординці на наших землях, землях наших предків, - твердо промовив княжич. – Та й нашій річці не личить називатись Ординкою, хоч і Золотою!

Липи вже відцвітали. Легкий вітерець струшував золотистий пилок і цвіт на воду. Сонячне проміння купалось у воді та ще яскравіше золотило її.

-         Несе ця гарна річка свої води далеко по землях наших аж до синього моря. Але бере свій початок отут, під цими квітучими липами, - задумливо мовив княжич. – То ж хай називається вона Липою – Золотою Липою…

     Вістка про перемогу війська русичів над ординцями швидко рознеслась по всіх округах. Із лісових хащів, нетр, потаємних сховків люди повертались до своїх місць. Здебільшого вони заставали лише похмурі згарища і руїни. Розчищали попелища, будували тимчасові житла-землянки або зводили нові оселі, розорювали потоптані ординцями ниви, засівали на новий урожай. Головне – не було лютого ворога, настав мир, спокій.

    Багато нових поселень з’явилося над рікою Золота Липа. Одне з них постало й  недалеко від місця, де відбулася переможна битва княжого війська над ординцями. Та й не дивно – адже місцевість була дуже зручна для тодішнього життя. Навколо – багато лісів із гарною деревиною та дичиною, родючі землі, пасовиська. І текла ріка – Золота Липа, у ній багато риби.

    Одним із перших, хто збудував своє житло у цій місцині був ще не старий чоловік – воїн одного із княжих загонів. Він зазнав поранення у бою і попросив у княжича дозволу залишитись тут залікувати рани. Рани на дужому тілі швидко загоїлись, а місце над рікою припало чоловікові до вподоби, то він тут залишився назавжди.

    Вдався той чоловік майстром на всі руки, до того ж веселої вдачі. Він завів пасіку, звів господарські будівлі, розвів худобу, а згодом оженився.

    А ще уславився колишній воїн тим, що вмів своїм голосом наслідувати голоси різних звірів та птахів. Особливо вдавався йому крик ремеза. Бувало, зайде він в очерет, крикне ремезом, то самі пташки приймають за свого родича і відгукуються йому в відповідь.

     Так до нього прилипло прізвисько Ремез. Слава про цього трошки дивакуватого чоловіка швидко розійшлася по всій окрузі, то й поселення над Золотою Липою почали називати Ремезовим.

      З роками поселення розросталося, люди громадою збудували церкву, то й стало воно селом. А назва Ремезове, Ремезівка, а згодом – Ремезівці прижилась і через десятиліття й століття дійшла до наших днів…

     Одного разу до витоків Золотої Липи на екскурсію прийшли учні. Було це після сильної зливи з громовицею. Вода ледь текла - каламутна, джерела під корінням лип - замулені, захаращені ломаччям і сміттям.

    Діти, не змовляючись, узялись до роботи. Вибрали старі та гнилі гілки, розчистили джерела від намулу, поглибили русло струмка. Джерела весело заджебоніли, дзвінко задзюрчали, вода посвітліла, стала кришталево-чистою. А якою смачною видалась вона молодим рятівникам!

   Юний друже! Не полінуйся, доклади дещицю своєї праці, щоб джерела  наших рік і водойм запульсували чистою прохолодною водою! Тоді ти зможеш не тільки втамувати спрагу джерельною водою, а, може, пощастить знайти золоті ординські монети чи навіть безцінний перстень княжича із цвітом папороті у бурштині.

     Та найголовніше: не лінуймося очистити від намулу і скверни джерела історичної минувшини наших батьків, дідів і прадідів, утамуймо й нашу духовну спрагу. Пам’ятаймо, що будувати, творити майбутнє достойний і спроможний лише той, хто власним розумом осягне правдиву історію свого роду-племені, свого народу.

М. Регета.