Історія села Ремезівці

Вступ

…Наші хвилювання і душевні схлипи

Тужливіші, як береги Золотої Липи.

У ній туга із журбою в горі обнялися

І так пахнуть, як барвінок на горі Підлисся.

І так щиро промовляють, сиплять думок корець

Про синь неба Ремезівець і поля Угорець.

/Теодор Курпіта/

Село Ремезівці знаходиться в південній частині Золочівського району, на відстані 10 кілометрів від Золочева. До села прилягають невеликі хутори: Гевки, Лісові, Цици, у минулому осередки  процвітаючих господарств заможних господарів – тепер напівзапустілі населені пункти із мешканцями переважно пенсійного віку.

Ремезівці розташовані на межі Гологірської височини і Перемишлянського горбогір’я. На північній околиці села по неширокій долині протікає річка Золота Липа. В’їзд у село прикрашає великий ставок, лівий берег якого, вкритий молодим сосновим лісом.

         Цей чудовий куточок природи приваблює сюди, особливо влітку, багато відпочиваючих з усієї околиці. Село має добре розвинену інфраструктуру. Горби, що плавно опускаються до долини  Золотої Липи перетинають вулиці: Млинська, Золочівська, Вовкова,  Горинська, Підліс , Долина – майже всі заасфальтовані.

Жителі села , в основному зайняті у домашньому сільському господарстві. Сірі і темно-сірі опідзолені грунти при належній агротехнології дають можливість отримувати непоганий врожай озимої пшениці, жита, картоплі, буряка. Є усі сприятливі умови для заняття садівництвом та тваринництвом.

Село Ремезівці на початку ХХІ століття

Історія виникнення села.

Початки Ремезівців сягають сивої давнини. Перші поселення на теренах села виявлені під час археологічних досліджень і сягають дохристиянської ери.На основі археологічних розкопок, які проводились на початку 20 століття і в радянські  часи, можна стверджувати, що історія  Ремезівців, а отже, матеріальна та духовна культура слов’янського населення, яке вчені-історики відносять до  племен дулібо-бужанської  вітки білих хорватів, сягає часів   більш відомих поселень краю – літописного Пліснеська та напівлегендарного Радечого.Так, під час археологічних розкопок, що велись у 80-ті роки
20 ст., на лівому березі р. Золота Липа виявлено цікаві пам’ятки матеріальної культури  часів Київської Русі. Тут розкопано у безпосередній близькості близько десятка печей, у яких виплавляли залізо із болотної руди. Дані розкопок показали, що ці печі існували у кінці IX – на поч. X ст.  Вони відрізнялися від інших  вищим рівнем конструкції печей – багаторазовим їх використанням. Крім того, поряд із печами виявлено залишки приміщень, де обробляли добутий метал, - кузні, - а поряд – господарські приміщення.Походження назви села пов’язують із невеличкою пташкою ремезом, що гніздиться у заплавах рік та озер, вибудовує свою хитру домівку у вигляді «рукавички» і водиться у болотистій місцевості. Мабуть, у ті далекі часи, волога місцевість приваблювала сюди цих птахів, що і дало назву поселенню, а можливо, таке ім’я мав перший поселенець на цих землях, який і започаткував село.Перша писемна згадка про село датується 1415 роком. У давньому  акті  поселення згадується під назвою «Желшезовче», що  належало до Петра Желшешовського. У  цьому документі говорилося , що Дмитро з сусіднього села  Шпиколос дав оо. Домініканам  позику в сумі 4 кіп грошей  на підклад ставу в Ремезівцях  і 12 кіп  на  став у селі Урманю. Отці Домінікани мали в своїх  руках або ціле село, або тільки  став у Ремезівцях. Щоб обмінятися послугами  за корисну для  оо. Домініканів  справу  з Дмитром, вони зобов’язалися правити Богослужіння  за його здоров’я  .  Згаданий Дмитро зі Шпиколос  був напевно  хитрою і користолюбною людиною, бо з давніх-давен  брав мито  в  Ремезівцях від мешканців села, хоч не  мав на це права, так як був власником Шпиколос.  У 1469р.  королівська канцелярія  заборонила йому проводити незаконну  експлуатацію села і з цього часу назва поселення залишається такою, якою ми знаємо її сьогодні.У 1579р. Петро Кардей  і  його брат Микола, з дозволу короля  Стефана Баторія , збудували в Ремезівцях  замок, але від нього не залишилося ніяких слідів.  У 1604р татарська орда знищила село , але новий його власник,  дідич Пекарський, відбудував і заселив село  наново після чого продав село Бзожовському ,  який у 1630 р, з невідомої причини, подарував його Маргариті з Бенькової. Від неї  село перейшло до рук   Конецпольських.  Черговим власником був король Собеський, який купив село у Конецпольського. Завдяки королю, село одержало  в 1694  році привілей магдебурзького права, що було рідкісним випадком, бо звичайно таке право діставали лише міста, або села в перехідній стадії  до статусу міст. У 1699 році Ремезівці перейшли до сина польського короля Якова Собеського, але через деякий час він відступив село своєму братові  Маркові, який у 1723 році  передав цю даровизну  третьому братові -  Констянтинові. Цей, останній,  віддав село на три роки в оренду Антонієві Бекерському  за ціну 63 тисяч польських  злотих. Видно, що прибуткова вартість  ресурсів Ремезовець  була високою, коли оренда  досягала такої великої суми.З переходом Галичини під владу Австро-Угорщини село продовжувало змінювати власників. У 1781 році, у селі було збудовано  греко-католицьку церкву У 1880 році дідич мав у селі  1546 моргів поля, а селяни мали 3274.  Тоді було в Ремезівцях 190 домів і 1773 мешканців, а саме 1048 греко-католиків, 76  римо-католиків і 49 євреїв. В селі була  однокласна школа, фільварок, ґуральня і млин.На розвиток села другої половини 19 – початку 20 ст. наклали відбиток ті суспільно-політичні процеси, що мали місце у Галичині того часу.  На жаль, не має точних даних, коли в селі виник осередок товариства «Просвіта», але як стверджує п. В. Болюбаш, мешканці села твердо стояли на національних позиціях. Відомо також, що в селі існував осередок   товариства ім. Качковського, щоправда  проіснував він недовго. Москвофільський характер  цього товариства не знайшов послідовників серед мешканців села.  На базі історичної літератури можна опосередковано зробити висновок, що тогочасні парохи могли перебувати під впливом москвофільських орієнтацій, тому що майже всі церковні декани в Золочівщині  стояли  на  москвофільській платформі (див.: М. Стахів «Москвофільство в Золочівщині і Зборівщині»). Якщо в Ремезівцях   дійшло  до  боротьби  між москвофільством і народницькою стихією, то вона завершилась перемогою національних сил ХІХ і ХХ ст..
За австрійського режиму була в Ремезівцях  лише двокласова народна школа – назва  від  двох  шкільних зал  і  двох учителів, хоч ділилася вона на чотири класи – ступені. Першим учителем  (після дяковчителів)  був Петро Маморський, дід Романа Завадовича. Згодом було таке чергування: Граб’янка, Пішецький і Федір Заєць. За української держави і  перші чотири роки польської окупації учителем був Михайло Завадович  і  його дружина Олена – батьки Романа Завадовича. Пізніше учителював і був директором Павло  Тильчак  з  вчителями --  Михайлом  Ататеєм   і  Романною  Гузар.  У 30-ті роки у школі мали місце неодноразові перевірки, з метою контролю за вчителями, які на думку керівництва проводили навчання не в інтересах Польщі і тому вчителем було прислано поляка М Лянга, який явно недолюблював українців. У 1939 році, з приходом  до влади більшовиків, школа стала семикласною, а з 1942 р. – знову чотирикласною.Ще напередодні першої світової війни із Соколіввки, що на Бродівщині прислано до Ремезовець громадсько-просвітницького діяча, педагога і талановитого диригента Ф. Зайця. Це було зроблено з метою призупинення його активної діяльності, яку він здійснював у Соколівці. Але і тут молодий ентузіаст заснував читальню «Просвіти» створив мішаний сільський хор , який досяг високого мистецького рівня. Свідченням цього є запрошення хору разом з диригентом  на святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка  у місто Золочів. Збереглася копія цього запрошення, яке додається:
                                                        Золочів, дня 1 мая 1914р.До Високоповажного   Пана Теодора Заяця   в Ремезівцях.Отсим маємо честь запросити Вас до участі в ювілейнім обході 100 роковин уродин Т. Шевченка дня 17 с. м.  та просимо уклінно о відспіване ремезівським хором Служби Божої. Єсли  би се не робило великої трудності, просимо о вивчене Лисенка «Боже великий єдиний».                                       З високим поваженієм, М . Балтарович
Із початком Першої світової війни у національно-культурному житті  краю тривав певний застій аж до 1924 року, коли вже зусиллями молодого
Р. Завадовича  була відновлена читальня  у Ремезівцях, створено хор та театральний гурток. Як стверджує у своїх спогадах Р. Завадович, довший час село було осередком культурно-просвітницького життя усього району Тут проходили курси диригентів хорових колективів, проводились районні концерти чи хорові змагання, знаходилася найбільша в окрузі музична бібліотека. З часом у селі діяло дві читальні, створена гарна бібліотека і налагоджено читання книжок на дому з кінцевими перевірками та нагородами.         До визначних  ремезівських педагогів належать: Михайло й Олена Завадовичі , Павло Тильчак,  Романна Гузар-Ататєй, Дубинка і Ярослав Караванський. Усі вони залишили  за собою пам’ять палких патріотів, відданого служіння молоді і людей високих громадських чеснот.         В Ремезівцях є церква св. Дмитрія, яку  збудовано  з цегли ще за панщини. За свідченнями колишніх мешканців  села священиками були о. Новацький, Й. Балтарович, Л. Нестор, Р.Дикин, Г. Бредень і Б. Бачинський. Користуючись конституційним правом  про «свободу релігії» у період  першої більшовицької  окупації, о. Б. Бачинський викладав учням релігійну науку  в церкві , але невдовзі  окупант заборонив йому «псувати»  шкільну молодь.         Поразка українських  армій у   війні за українську державність  залишила глибокий слід   на учасниках цієї боротьби.   Розповідь про воєнні  події  притягали  увагу  допитливих синів   і  дочок батьків, що боролися в рядах  УСС, УГА і УНР. Зокрема , відомо, що у рядах українських січових стрільців служив  житель села Чепак Василь, однак як склалася його доля після вступу до Легіону невідомо.         На ремезівському кладовищі знаходиться могила стрільця УГА, яку молодь села уквітчала й упорядкувала щорічно на день Зелених Свят. Вона була водночас місцем присяганням членів ОУН та влаштовування окремих відправ з членами організації.Культурне життя ремезівської громади зосереджувалося навколо читальні « Просвіта», кооперативи, церкви, школи і самодіяльного аматорського гуртка і хору, диригентом якого у 30-і роки  був Роман Завадович, а згодом Степан Дацко. Слід зазначити, що душею культурно – громадського життя і натхненником усіх культурних починань був Роман Завадович, відомий письменник дитячої літератури, поет і педагог. У Ремезівцях  Р. Завадович проживав декілька передвоєнних років та весь період німецької окупації. У 1944 поет разом із дружиною та матір’ю виїхали за кордон. До сьогоднішнього дня про цю людину  з великою шаною відгукуються сельчани, яким довелося спілкуватися із ним.         Ініціатором   кооперативного життя  - був Федір Бондар. Він був членом  Надзірної Ради Повітового Союзу Кооперативів  у Золочеві, а також і головою сільської «Просвіти». Саме він став  одним  із перших, кого у результаті приходу радянської армії у 1939 році НКВД   підступно арештувало і замордувало у підвалах  Золочівського  замку до смерті. Жертвою червоного терору став і бібліотекар сільської читальні – Федір Болюбаш. З  другим приходом більшовиків НКВД схопило його і разом з родиною запроторено на Сибір. З Ремезівців  походив Петро Цица, випускник золочівської гімназії. Польський суд засудив його у  1938 році до смертної кари за причетність до вбивств Афінських. З початком війни вийшов на волю і опинився по той бік Сяну. Там готував майбутніх членів похідних Груп в Україну для боротьби за незалежність..  Знаний під  псевдонімом « Кіндрат», був членом Південної похідної групи ОУН. На Херсонщині був схоплений Гестапо і повішений у херсонській в’язниці наприкінці 1941 р.          Крім чудового хорового колективу у селі наприкінці 30-х на початку 40-х рр.. працював аматорський драмгурток, яким керував Василь Гевко. Гурток часто виїзджав до сусідніх сіл з п’єсами і драмами та заохочував місцеву молодь до заснування своїх власних аматорських гуртків. Сільський «театр» вінчався славою добрих акторів, серед яких слід  відзначити  Миколу Попадюка, Галяна Семена, Михайла та Івана Чепаків, Петра і Михайла Курпітів, Василя Босака, Василя Чіпака, Григорія  Болюбаша, Марію Юрків, Ольгу Босак, Наталку Бойко, Ольгу Федунчик та багато інших. На жаль, із встановлення радянської влади у краї усі вище перелічені заклади  були закриті і розформовані.         На зміну московському окупантові у 1941 р. прийшли гітлерівці. У цей час у селі була створена підпільна партизанська криївка УПА, яка повинна була вести боротьбу як із німецькими так і з радянськими окупантами.Військові дії пронеслися селом майже вихором. 12 січня 1944 року на території села відбулась перестрілка між українськими партизанами і радянським відгалуженням партизанського з’єднання  Федорова, в якому загинула значна частина сільської криївки серед яких :Василь Чепак, Матвій Сорока, Мілько Чепак, Михайло і Василько Босаки ( брати). Всіх оборонців село поховано в одній могилі на ремезівському кладовищі.         На третій день Великодніх свят 1944 року Золочівську вулицю Ремезовець спалено вогнепальними кулями німецько – польською поліційною експедицією, що поверталася з погромницької акції с. Шпиколос.         З початком другої радянізації  у 1944 році село зазнало жертв астрономічних величин. « Визволяючи» Україну з її свободи, більшовицьке керівництво застосували тактику масового терору, зверненого проти мирного населення: багатьох заарештовано й запроторено на Сибір, у  рядах українських повстанців  у боротьбі із новим ворогом полягли смертю героїв Омелян Босак, Марія Чепак, Микола Шумляковський, Михайло Лісовий, Прус Григорій, Іван Смерека і Василь Чукас. Петра Курпіту схоплено живим у бою і заслано  на 25 років у Сибір, без дозволу повернутися в Україну.         Незважаючи на героїчну боротьбу опір повстанців було подолано і в селі розпочалося «радянське будівництво». У 1948 році  за рахунок відібраних у   сільських мешканців будівель, поля, худоби та ін. було створено колгосп імені Т. Г. Шевченка, до якого у 1958 році було приєднано колективне господарство ім.. Молотова ( с. Шпиколоси) та колгосп с. Підгір’я. Новостворене господарство отримало назву – колгосп ім. Н. Крупської, яке у 1991 році було перейменоване у колгосп імені В. Івасюка, що проіснував до 2000 року. Напрям господарства був – льонарсько-тваринницький. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні зернових, картоплі та цукрового буряка, мав добре розвинений господарський комплекс по розведенні великої рогатої худоби.  За часи радянської влади у селі вже у 80 –ті роки було заасфальтовано більшість вулиць, збудовано нову школу, будинок культури, ряд двоповерхових будинків для проживання колгоспників.
Сучасний стан села Ремезівці.З проголошенням незалежності України село активно прилучилося до національного відродження . Основні прояви державотворчих процесів на місцевому рівні мали місце і тут. У населеному пункті активно діяли осередок Руху та інших політичних партій. Мешканці села брали активну участь у виборах президента України, Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування, при чому постійно зберігали правоцентристську орієнтацію. Відстоювали принципи демократії на майдані Незалежності у період помаранчевої революції.
У економічному житті села мали місце ті ж процеси, що і  у усьому сільськогосподарському комплексі України початку 90- х років. Колективне господарство було розпайоване між його членами, ряд будівель господарства були викуплені приватними підприємцями. У 1994 році від Ремезівцівської сільської ради була відокремлено у самостійну одиницю Шпиколоська сільрада.       За роки радянської влади не переставала діяти церква, яка  з греко-католицької у 1946 році змушена була  стати православною, а з початком духовного розкріпачення, що розпочалося  наприкінці 80 – х рр. у селі утворилося дві конфесії : греко-католицька та УПЦ - КП.
На території села проживають віруючі – християни віри Євангельської та бабтисти.Станом на 2008 рік у селі проживає 1042 мешканці, з них  23 чол. – на хуторі Гевки, 88 чол. – на хуторі Лісові, 28 – на хуторі Цици.  

На даний момент у селі працює млин, пилорама. Мебельне підприємство «Темп» успішно завойовує своїми виробами ринок району. Працює також і столярне виробництво по виготовленні вікон та дверей.  У господарствах громадян нараховується   доволі багато  тракторів, вантажних  машин, легкових автомобілів, комбайнів. Населення в основному займається веденням підсобного господарства. У селі відсутні фермерські чи інші сільськогосподарські господарства. Значна частина жителів, переважно чоловіки віком від 20 -50 років працюють на будівництві у Росії та великих містах України.
         У селі працює чотири продовольчі магазини. Відновила обслуговування населення аптека. Працює фельдшерський стаціонар.         Для дозвілля і відпочинку людей працює будинок «Просвіти» та сільська бібліотека. Спортивно-футбольна команда села «Золота Липа» неодноразово ставала фіналістом  першості району з футболу.З 2003 року у селі почали здійснювати поетапну газифікацію, яку на даний момент вже завершено, а у 2006 році тут створена територіальна газова дільниця, котрій підпорядковано ряд сіл поморянської зони.  За останні роки  коштом жителів села побудовано три каплички, зведено новий  дах над СЗШ с. Ремезівці
( завдяки фінансування райдержадміністрації та відділу освіти).         У повоєнний період в селі діяла початкова чотирирічна школа, яка з 1953 року стала семирічною. З першого вересня 1959 року на базі семирічної школи була створена 8-річна школа, яка проіснувала до 1 вересня 1980 року. З вересня 1980 року була створена у селі середня десятирічна школа, яка у 1989-1990 рр перетворена в середню одинадцятирічну школу, а в недалекому майбутньому передбачається її перетворення на 12 – річну.         Селом «поетів і боєвиків» назвав Ремезівці у газетній статті Володимир Болюбаш. У час становлення і розбудови економіки, політичного державотворення і міжнародних відносин, культури і Ремезівці займають своє чільне місце. Незважаючи на економічні негаразди і тут постають новобудови. Спільними стараннями громад греко-католицької  та православної церков здійснюється  поступова реконструкція храму св. Димитрія, щороку поповнюються  випускниками середньої школи вищі та середні спеціальні заклади України. Ремезівчани завжди були активними учасниками усіх політичних подій, що мали місце у нашій державі, а тому живуть із вірою, що увійдуть у нове тисячоліття як село Поетів та Будівничих.     Визначні події села.Трагедія на Вовковій вулиціНа цвинтарі  с. Ремезівці привертає увагу надгробний пам’ятник із чорного мармуру. Можливо не стільки пам’ятник -  таких в останні роки з’явилося  немало, на свіжих могилах, як вибиті слова на ньомуТут спочивають бійці ОУНБосак ВасильБосак МихайлоЧепак Омелян
Чепак ВасильСорочак Матвій




Вони віддали життя за волю і незалежність України, бо їхнім девізом було: « Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї».
Вічна слава Героям!



          Хто ж вони – ці п’ятеро молодих хлопців, роки народження яких, хоч і не дуже, але різняться у цей фатальний січневий день сорок четвертого?
          Щоб краще збагнути суть подій у Ремезівцях в цей час німецької  окупації, усвідомити глибину трагедії, яка відбулась 12 січня 1944 р., необхідно звернутись до історії більш як п’ятдесятилітньої давності.
         У відповідь на жорстоке впровадження фашистською Німеччиною
«нового порядку» на Україні, на Поліссі та Волині виникають бойові загони, які отримують назву УПА. Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали в українського населення захоплення. Лави швидко поповнювались добровольцями. Влітку 1943 р. стихійно переорганізовується в Повстанську армію Українська Народна Самооборона і в Галичині. Одночасно в поліських лісах почали діяти радянські партизани. Маючи єдиного ворога – німецьких фашистів, - керівництво УПА закликало партизанів до спільної боротьби. Однак, виконуючи пряму вказівку Сталіна, керівництво партизан завдало УПА удару в спину.
Тому вояки УПА змушені були воювати на два фронти: і проти гітлерівських окупантів, і проти радянських партизанів – диверсантів. Більше того, щоб дискредитувати Українську Повстанську Армію, за вказівкою з Москви створювались спеціальні загони, які перевдягались у форму УПА, видавали себе за «бандерівців», вступили в західно – українські села, чинили розправи над місцевим населенням, насильно забирали худобу, провіант, одяг. Такі підрозділи партизан – перевертнів готували у спеціальних вишколах, а загальне керівництво здійснював генерал Попудренко. Тому, щоб захистити населення від непрошених зайд – перевертнів за вказівкою Української головної  Визвольної Ради по селах Галичини створювались загони місцевої Самооборони із місцевих жителів. У ці загони входили в основному члени або прихильники ОУН.
         Такий загін Самооборони було створено і в Ремезівцях. І саме тут січневого дня 1944 р. розігралась кривава драма – одна із славних і водночас трагічних сторінок історії  боротьби УПА.
          У московській газеті « Комсомольська правда» за 1974 рік була надруковано велика стаття спогадів колишнього партизана Струтинського про радянського розвідника Миколу Кузнєцова, який з документами німецького офіцера Пауля Зіберта здійснював диверсійні акти в Рівному і Львові. У цій статті є коротка розповідь про те, що стосується трагічної події 1944 року « Загін Медвєдєва( відомий партизанський командир) пробивався на Львів, але натрапивши на відсіч німців змушений був розділитись на групи і повертатись в Уманські ліси на Волині. Група Крутикова ( після війни жив у Львові, був викладачем у політехнічному інституті) 12 січня 1944 року увійшла в с. Ремезівці Львівської області. Тут група перестріла людину, яка назвала себе сотником  УПА і назвала пароль ( очевидно, що ці партизани видавали себе за вояків УПА). Не вдовольнившись відповіддю, цей чоловік запропонував зайти у хату. Зрозумівши, що їх викрито, партизани відкрили вогонь з кулеметів і автоматів і почали прориватись із села. Далі автор статті повідомляє, що група Крутикова тут  втратила вбитими трьох чоловік .
         У книзі « Золочівщина» упорядкованій Володимиром Болюбашем, про січневу подію в Ремезівцях розповідається детальніше:
         « На світанку 11- го січня 1944 року розвідка повідомила, що зі сновицького лісу в напрямку Коропця просувається на санних підводах важко озброєна група людей. У Коропці ця група зупинилася на 24 години, підкріпилася, відпочила і наступного дня,  знявши застави й охоронні стійки подалася до Ремезовець. Посланець підпілля випередив польовими дорогами озброєних пришельців та повідомив провід Самооборони села про наближення ворога. Команда Самооборони організувала засідку. Коли загін увійшов у село, його оточено з усіх сторін у « Вовкові Вулиці» та наказано зложити зброю. Наша криївка була добре озброєна. Взяту в оточення, більшевицьку групу можна було легко зліквідувати, відкривши по них скорострільний ( тобто, з кулеметів та автоматів) вогонь. Але керівник Самооборони « Галайда» зробив тактичну помилку, бо замість відкритим вогонь першим, чекав, поки більшовики це зроблять. Правда, він поставив ультиматум банді, вказуючи, що вони оточені з усіх сторін та вимагав від них зложеної зброї. Давши одначе більшовикам нагоду відбути « нараду» та осягнути від них остаточні рішення в цій справі упродовж наступних кількох хвилин. Згрупувавшись у коло, їхній командир дав наказ відкрити з усієї автоматичної зброї вогонь і піти в наступ у всі сторони оточення. Заскочені несподіваним градом куль з автоматів, на полі бою впало п’ятеро членів Самооборони: Василь Чепак, Матвій Сорока, Чепак Омелян, Михайло і Василь Босаки (брати). Правда, Василько Босак зазнав тяжкого поранення і помер наступного дня в Золочівській лікарні. Всіх оборонців села похоронено в одній могилі на ремезівцівському кладовищі».
         Схилили віти у зажурі над могилою п’ятьох наших односельчан-героїв вічнозелені туї. Оберігають вічний сон тих, для кого Незалежна Українська держава була найзаповітнішою метою усього життя. На пам’ятнику вибиті слова : « Вічна слава героям». Ці слова є і в серцях кожного жителя сучасних Ремезівців.
Визначні постаті с. Ремезівці.
Добре зерно, засіяне у благодатний грунт Ремезівщини дало добрі сходи .  Звідси пішли у Великий світ поет Теодор Курпіта, широко знані діячі науки , що проживали за межами України, але є вихідцями нашого села, - П.Дацко, Володимир Болюбаш ( фундатор і редактор фундаментальної праці « Золочівщина – земля Маркіяна Шашкевича»), з ремезівського кореня постав і визначний політичний діяч, дипломат, перший Посол США в Україні – Роман Попадюк, і багато-багато інших земляків. Додаємо декілька біографічних довідок наших земляків.
БОЛЮБАШ ВОЛОДИМИР народився 1-го вересня 1927 року в Ремезівцях, повіт Золочів. Народну освіту завершив у рідному селі, а середню на еміґрації. До Канади прибув 1949 року. В 1956 році заснував разом з дружиною аптекар­ське підприємство та керував ним протягом 15 років. Ставши матеріально незалежниим, записався на філософський факультет Українського Вільного Уні­верситету та завершив у ньому студії докторатом з антропологічної психології. Для поглиблення знань історії Сходу Европи, прослухав курс з історії України з Гарвардському університеті. Виявляючи зацікавлення філософською проблематикою, поступив 1978 року на філософський відділ Йоркського університету і закінчив з успіхом під кінець 1980 року. У 1976 році був найменований асистен­том викладання психології на УВУ. Член Пласту, НТШ, дир. Фундації кафедри українських студій на Торонтському університеті, член Управи Клубу Українських Підприємців і Профе­сіоналістів в Торонто, голова фінансової референтури УВУ в Канаді. З власноїініціативи і співпраці західньонімецької амбасади в Оттаві осягнув для УВУ в міністерстві скарбу Канади чартер харитативної організації. Одружений з Христиною Вертипорох, батько двох синів — Богдана і Любомира — студенти уні­верситету. Меценат кафедр українських студій на низки університетів. Упоряд­ник Збірника про Золочівщину.
         ПЕТРО ЦИЦА народився у селі Ремезівці ( рік народження невідомий). Закінчив рідну школу і продовжив навчання у  Золочівській гімназії. Був членом ОУН .Польський суд засудив його у  1938 році до смертної кари за причетність до вбивств Афінських. З початком війни вийшов на волю і опинився по той бік Сяну. Там готував майбутніх членів похідних Груп в Україну для боротьби за незалежність..  Знаний під  псевдонімом « Кіндрат», був членом Південної похідної групи ОУН. На Херсонщині був схоплений Гестапо і повішений у херсонській в’язниці наприкінці 1941 р.
ТЕОДОР КУРПІТА  народився 12 травня 1913 року в селі Ремезівцях, Золочівського повіту. Початкову освіту здобув у рідному селі, а середню — в українській гімназії „Рідна Школа" в Золочеві і Малих семінаріях у Львові і Рогатині. Іспит зрілости склав 1934 р.
Друзі шкільної лавки і пізніші літературні критики схарактеризували Т. Курпіту як людину з меткими очима, завжди привітним і щирим, що водночас віддзеркалювало його внутрішню, гуманістичну структуру й куль­туру. Його обличчя завжди було усміхнене та легко спілкувався з людьми, утворюючи в них враження, що, мовляв,  „я тебе  знаю  з  першого  поверху".
Свою поетичну творчість почав ще у шкільній лавці у Золочеві, помі­шуючи свої перші статті у львівських журналах, як „Дзвіночок", „Наш приятель", „Світ дитини". Згодом друкувався також у поважних львівських жур­налах.
                                                                                                                                    
Першу збірку поезій під наголовком „Надоспівах весняних" надруковано в Рогатині у 1934 р. Під час війни працював у шкільництві та продовжував займатися літературою.
Зерна мудрості, просвіти, науки  та культури, принесені у східнослов’янський світ Великими Кирилом та Мефодієм, продовжують засівати уже на ниві Незалежної Української Держави ремезівчани нового покоління: Босак Володимир Омелянович – викладач Української Академії друку, поліграфії та видавничої справи, Смерека Ігор Ізидорович – кандидат фізико-математичних наук, викладач університету Львівська Політехніка, Криховець - Гуляк Леся Василівна – кандидат наук з неорганічної хімії, викладач кафедри неорганічної хімії Волинського Державного Університету ім. Лесі Українки.
Список використаних джерел:
1.     Золочівщина. Навчальний посібник для учнів загальноосвітньої середньої школи. – Львів. - 1997 - 70с
2.     Болюбаш В. Золочівщина – земля Маркіяна Шашкевича. – Нью-Йорк – Торонто – Канберра, 1982.
3.     Золочівщина: минуле і сучасне.- Упорядник М.В.Дубас. – Львів: «Мм», 2006. -784с.
4.     Свідчення очевидців. Зібрані вч. історії Жеграй І.М. – 2007.-8с.